Трохи бекстейджів...

Для нашої вистави "Сердце отдаю Одессе" у нас було все - крім декорацій. Так як за сюжетом персонажі виявлялися і на Приморському бульварі, і в палаці княгині Потоцької, нам потрібно було максимально точно передати атмосферу в цих сценах, так що Людмила Миколаївна,наш класний керівник, дала нам завдання - знайти в Одесі місця, які змогли б стати гідним фоном для нашої вистави.

З Дюком все було просто: рано вранці ми сіли на автобус, і вже скоро були біля Потьомкінських сходів. Проблемою було тільки сонце: ми прийшли трохи невчасно, і на потрібній нам фотографії сонце світило де Рішельє в спину, роблячи практично невидимим його обличчя. Вважаючи, що боротися з природою ми не в силах, наша компанія дуже скоро знайшла зображення благодійника Одеси в Інтернеті. Але не варто думати "Чому ж не можна було зробити так від початку, і знайти картинку палацу княгині там же, в Мережі?".Справа в тому, що в нашому місті, відразу за кутом Археологічного музею, є будівля, які ми всі одноголосно вважають кращою адаптацією палацу Потоцьких в Одесі. Одеський літературний музей. Тому ми вирушили туди.

Однак, нам сильно не пощастило, тому що в той день в Золотому залі музею проходив фестиваль танців, і весь хол, фотографія якого була так нам потрібна, був заповнений людьми: глядачами, танцюристами і танцівницями, фотографами та працівниками музею. Ми були в розпачі. Єдине, що прийшло нам в голову, - зателефонувати Людмилі Миколаївні, і запитати,що ж нам робити.

Так як Людмила Миколаївна - мудра і досвідчена жінка, вона відразу ж вирышила наші проблеми, порадивши підійти до вахтершам музею, і попросити дозволу "просто сфотографувати хол". Вахтерки, чого і слід було очікувати, виявилися одесситками, і з не відразу повірили в чистоту наших намірів, але фраза "нам для вистави" їх начебто вмовила. Залишалося одне: почекати, поки спорожніє сам хол.

Поцікавившись у працівниці гардеробу, ми дізналися,що вистава почнеться о 12:20, так що чекати нам залишалося недовго. Микита взяв на себе робітниць на другому поверсі холу, а Андрій чемно попросив напрочуд приємну в спілкуванні працівницю гардеробу на час сховатися, щоб не потрапити в кадр.

Закінчилася ця досить приключенеская історія добре: ми зробили вельми фотографій музею і поїхали додому, а наш спектакль був врятований.